Перший машиніст підземного міста

Вт, 06/11/2012 - 12:57

Півстоліття тому більшого дива кияни не бачили, тому в метро ходили, як до музею. Напередодні довгоочікуваного дня, 5 листопада 1960 року, «Вечірка» надрукувала статтю «Іван Виноградов поведе перший поїзд». Досвідченого машиніста готували наче до запуску в космос.

Про те, як відбулося відкриття Київського метрополітену і чому саме Івану Андрійовичу Виноградову випало бути першопрохідцем у цій справі, кореспонденти «Вечірки» дізнавалися у самого героя, який згодом став Почесним громадянином Києва і Почесним працівником метро. А також у директора Музею метрополітену – Ганни Іванової, яка знає всі таємниці життя підземного міста.

Казка наяву

У Музеї метрополітену зберігається дуже цікава книга, в якій записано відгуки мешканців столиці та її гостей, які побували у метро в день відкриття. Робітники, військові, діти, пенсіонери були вражені першими п’ятьма станціями – «Вокзальна», «Університет», «Хрещатик», «Арсенальна» та «Дніпро». Пасажири від щирого серця дякували київським метробудівцям. Ось який запис залишила гостя з Праги: «Честь і слава такому народові…». «Дякую за казку наяву», – це написала дівчинка Інна. «Дякуємо, дякуємо, дякуємо…»

Так, це була дійсно казка для киян, які давно мріяли про такий зручний громадський транспорт. А напередодні відкриття метрополітену, 21 жовтня 1960 року, біля станції «Дніпро» люди побачили, як блакитні вагони ніби висіли у повітрі. Насправді ж то потужний механізм піднімав їх на естакаду.

«Це особливість і унікальність Київського метро 1960-х років, – пояснює директор музею. – Адже у той час мосту Метро ще не було. Тому спорудили спеціальне обертове коло і підйомник, за допомогою якого вагони піднімали до рівня платформи. Вони прибували з Митищинського заводу на станцію «Дарниця» Південно-Західної залізниці. Потім їх переставляли на спеціальні візки і трамвайним мотовозом доставляли до тимчасового депо «Дніпро» трамвайними коліями.

Візки вагонів перевозили трейлером. Для того щоб організувати роботу першого метро, всього було привезено 24 вагони: 8 складів по три вагони. Склад, що «пробігав» по лінії 72 години, потрібно було перевірити. І зараз таке правило існує. Адже залізо є залізо. Обертове коло, яке вже не знадобилося з відкриттям мосту, нині знаходиться в депо «Дарниця». А підйомник не зберігся».

Готували, як космонавта

Перших машиністів метро дуже прискіпливо відбирали і дуже ретельно готували. Відповідальність першопрохідців підземного міста була надзвичайно високою, тож їх можна було порівняти з космонавтами. Всі машиністи, серед них і Виноградов, проходили навчання у Москві. «Звичайно, – веде далі Ганна Петрівна, – обирали найкращих і найдостойніших, а Іван Андрійович саме і був таким. 22 жовтня вони разом із Олексієм Івановичем Сімагіним, машиністом Московського метрополітену, повели пробний поїзд. Сімагін був за штурвалом, а Виноградов – помічником, він готувався до головного виїзду. А 6 листопада вони помінялися місцями».

Хвилююче дійство відбувалося вночі, коли багатотисячний колектив метробудівців, працівників монтажних організацій та інших спеціалістів готувався до пробного запуску першого поїзда метро. О 5:45 він прибув на станцію «Хрещатик». Великий колектив, зусиллями якого була написана перша сторінка історії Київського метрополітену, святкував перемогу.

«Напруження було великим, – згадує Іван Андрійович. – Але на той час я був уже досвідченим залізничником. За плечима мав технікум, армію, інститут.

Десять років працював машиністом станції «Київ-Пасажирський». У моєму житті були різні ситуації, зокрема і драматичні. Пригадую, як біля Мотовилівки поїзд, яким я керував, зіштовхнувся з вантажівкою. Аварія сталася з вини сторожа переїзду. Тоді не було автоматичних шлагбаумів, а жінка вирішила борщ зварити і забула про шлагбаум. Мій помічник пішов подивитися, що трапилося, і побачив, що кабіна машини вся розрізана, а водій сидить геть білий». Добре, що ніхто не постраждав, я теж міг опинитися на тому світі. Мабуть, у мене є ангел-охоронець».

Окрім ангела, Івану Андрійовичу завжди допомагали високий професіоналізм і неабияка витримка. Він виріс у багатодітній сім’ї, де головним у вихованні дітей була дисципліна. «Ми бачили, як працюють батьки та сусіди, і старалися від них не відставати», – каже ветеран метрополітену.

Коли у 1965 році відкрився міст Метро, саме Івану Виноградову та машиністові Степану Дикому доручили обкатку поїзда. «Спочатку ми везли не пасажирів, – розповідає Іван Андрійович, – а мішки з піском, які дорівнювали за вагою пасажирському складу. Як уперше їхали, побоювалися: під тобою ж дніпровська вода! Чуєш, як тріщить міст, віриш і не віриш у інженерні розрахунки. І досі траса через Дніпро вважається однією із найскладніших дільниць метрополітену».

Продовження справи – в учнях

«Як людина і керівник він був строгим, – розповідає про машиніста першого поїзда метро директор музею. – Люди, які працювали з ним і були його учнями, підкреслювали, що Іван Андрійович - технічно високоосвічений та ерудований, а ще дуже доступний».

Загалом роботі у Київському метрополітені Іван Виноградов віддав 47 років свого життя. Завжди слідкував за всіма технічними новинками і розробками, продовжує це робити і нині. Попри свій пенсійний вік, консультує молодих спеціалістів і виступає у якості експерта, коли запрошують. Адже краще за нього ніхто не знає схеми вагона метро, його сильні та слабкі сторони. Іван Андрійович - частий гість свого рідного депо «Дарниця». Тут він багато років працював начальником рухомого складу і підготував цілу плеяду фахівців метрополітену. Потім навчав молодих спеціалістів у технічній школі.

«Потрібно поважати свою роботу і людей, з якими працюєш, які б складні моменти не траплялися, – впевнений Виноградов.

– Пригадую, як непросто було запровадити АРС – автоматичну систему регулювання швидкості. Спочатку вона не пішла. Була «гармошка» на трасі, керівництво телефонує, преса допитується: коли цей безлад припиниться? А я, як начальник служби рухомого складу, відповідаю: «Дайте час». Потім, завдяки технічному удосконаленню, справа зрушила з місця. Коли раптом виникла ще одна проблема: машиністи відмовляються їздити без помічників. І таких аж двадцятеро, а самими умовляннями тут не обійдешся. І цю проблему теж вирішили».

Сьогодні Почесний громадянин Києва Іван Виноградов мешкає з сім’єю у скромній «хрущовці», яку отримав ще у 1960-х. Про ці обставини свого життя каже з гумором: «Хоч не пишно, та затишно». Більшість часу проводить на дачі, де підгодовує місцевих котів. А ще він любить своїх учнів і вважає, що вони продовжать його справу.

«Хочу, щоб кожен із них, так само, як і ми, з гордістю казав: «Я – метрополітенівець».

Джерело: Вечірній Київ, 06.11.2012, http://eveningkiev.com/ua/19005/art/1352130955.html [1]